Сімейна медицина

Сімейна медицина

Без перебільшення можна сказати, що сьогодні в Україні проблема охорони здоров’я та рівня розвитку медицини – одна із провідних.

Недостатнє фінансування не дозволяє бюджетній медицині забезпечити населення необхідним рівнем обслуговування, а приватні медичні центри через високу вартість своїх послуг більшості українців просто не по кишені. Окрім цього, як показує практика, заклади приватного типу зовсім не гарантують належної відповідальності та професіоналізму медпрацівників, що тільки посилює недовіру пацієнтів до лікарів і медичної допомоги в цілому.

 

Відтак виникає питання, де та “золота середина”, що дозволить оптимізувати українську медицину, зробить її гідною й конкурентноспроможною.

Пріоритетним напрямком у розв’язанні поставленої проблеми стала реорганізація системи охорони здоров’я, і зокрема первинної ланки надання медичної допомоги, до якої відноситься амбулаторна служба, а також служба невідкладної та швидкої допомоги.

Реорганізація, у першу чергу, була спрямована на створення сітки лікарів нової для України формації – лікарів загальної практики – сімейних лікарів, котрі цілодобово повинні нести відповідальність за своїх пацієнтів і надавати гарантований мінімум медичної, психологічної та соціальної допомоги населенню.

У перспективі запропонована модель мала максимально наблизити вітчизняну медицину до західної моделі медичного обслуговування. Однак, процес цей виявився не з легких зі своїми гараздами і негараздами. І хоча з моменту введення реформи пройшло вже чимало часу і певні зрушення та зміни відбулись, правду кажучи, більшість населення, у тому числі й рядові лікарі, і понині погано розуміють сутність поняття сімейної медицини.

Прояснити картину суті та стану відзначеної реформи допоможе з’ясування наступних питань:

Хто такий сімейний лікар і чим він відрізняється від дільничого терапевта?

- Поняття "лікар загальної практики" склалось еволюційним шляхом у конкретних умовах історичного відрізку часу в ряді європейських країн. Відноситься це, в основному, до XVIII-XIX століть, коли лікарська допомога здійснювалась в індивідуальному комерційному порядку, у результаті чого утворився стійкий контингент пацієнтів, у яких сформувалось уявлення про доцільність звернення виключно до "свого" лікаря. Лікаря, якому в силу особливих причин вони довіряли, в основному завдяки впевненості в його професіоналізмі та індивідуальних якостях. Таке виконання медичних обов'язків було максимально виграшним із позиції довготривалості та безперервності спостереження за станом здоров'я "своїх" пацієнтів і членів їх сімей, а також за динамікою змін у здоров'ї, що відбуваються протягом життя пацієнта. У таких умовах лікар дійсно був одночасно і сімейним лікарем, і лікарем загальної практики, оскільки йому доводилось мати справу з усім спектром патології, що мала місце в контингенті, який він обслуговував.

Сімейну лікувальну практику необхідно розглядати, як таку, яка забезпечує тривалу опіку за здоров'ям громадянина і всіх членів його сім'ї незалежно від характеру хвороби, стану органів і систем організму у всі періоди життя людини.

Сімейну медицину як спеціальність особливо характеризує система професійних цінностей спеціалістів, які у ній працюють. Це, перш за все, широкий погляд на клінічні проблеми пацієнта, медичне обслуговування в контексті сім'ї, індивідуальний підхід до здоров'я хворого та членів його сім'ї. Лікар загальної практики-сімейний лікар - повинен добре розуміти, як сім'я впливає на здоров'я пацієнта і як здоров'я пацієнта відображається на його сім'ї. Співробітництво із сім'єю буде означати, що з боку медичних працівників з'явиться розуміння і поважливе відношення до емоційних переживань і наслідків, які обов'язково виникають при захворюванні одного із членів сім'ї. Усвідомлення хвороби одного із членів сім'ї неможливо відокремити від адекватної реакції членів його сім'ї, рідних йому людей. Безумовно, відношення пацієнта до своєї хвороби, її розуміння та значення, яке він її надає, визначається його соціальним оточенням. З іншої сторони, хвороба пацієнта здійснює вплив на його близьких і соціальне оточення. Це єдиний, нероздільний процес із зворотними зв'язками. Сімейний лікар повинен не розхитувати цю систему, а приводити її у стан рівноваги.

Сімейну медицину, як спеціальність відрізняє ряд надзвичайно важливих принципів. Головні із них:
- довготривалість і безперервність спостереження;
- багатопрофільність первинно-медичної допомоги;
- відношення до сім'ї, як до одиниці медичного обслуговування;
- превентивність, як основа діяльності сімейного лікаря;
- економічна ефективність і доцільність допомоги;
- координація медичної допомоги;
- відповідальність пацієнта, членів його сім'ї і суспільства за збереження і покращення його здоров'я.

Якщо виходити із уявлень щодо багатомірності форм нездоров'я, слід усвідомлювати, що сімейна медицина - є клінічною спеціальністю, яка розглядає людину, як єдине ціле. Обов'язок сімейного лікаря - надання первинної медичної допомоги будь-якому хворому, незалежно від його віку та статі. Всебічний підхід сімейного лікаря до хворого пацієнта нерідко може стати підставою для висновків, які значно відрізняються від висновків, отриманих при односторонньому, вузькоспеціалізованому медичному підході.

Надаючи допомогу декільком поколінням пацієнтів із однієї сім'ї, сімейний лікар і сімейна медсестра неминуче стають свідками і внутрішніх проблем родини, і тісно стикаються з ними. Відношення сім'ї до питань здоров'я її членів, впливи екологічних факторів, спорту, особливостей харчування, значущості для здоров'я шкідливих звичок тощо - має постійно контролюватися медичним працівником, який повинен передбачувати як очікувані, так і непередбачувані переходи кожного із членів сім'ї в зону ризику. У спеціаліста із сімейної медицини є унікальна можливість застосовувати превентивні міри на ранньому етапі патологічних змін.

Профілактична спрямованість - важливий принцип сімейної медицини. Прогнозування ризику розвитку окремих захворювань, доклінічна їх діагностика, своєчасність інформування пацієнта, а також прийняття профілактичних заходів - найважливіші складові елементи щоденної роботи сімейного лікаря і медичної сестри. Тільки у сімейного лікаря є умотивована потреба по-справжньому займатися профілактикою в процесі повсякденної роботи із своїми пацієнтами і членами їх сімей. Пояснюється це не тільки тим, що сімейний лікар краще за інших вузькоспеціалізованих колег знає своїх пацієнтів і шкідливі для здоров'я обставини їх життя, але й тим, що тільки сімейний лікар безпосередньо зацікавлений у зниженні захворюваності прикріпленого населення.

Сімейний лікар частіше за інших спеціалістів має використовувати раціональну як з медичної, так і з економічної точки зору обґрунтовану тактику, по відношенню до необхідних лабораторних та інструментальних методів дослідження та рекомендувати необхідність застосування спеціалізованих технологій лікування.

Інтеграція нових знань і вмінь у постійний процес надання медичної допомоги людині від народження до завершення її життєвого шляху підвищує якість сімейної медичної практики. При цьому пацієнти виграють від більш цілісного підходу до їх здоров'я і ширших можливостей щодо отримання своєчасної адекватної допомоги на місцевому рівні.

При належному усвідомленні сімейним лікарем своєї вагомої ролі у заходах по сучасному реформуванню системи охорони здоров'я, спрямованих на задоволення потреб конкретного пацієнта та членів його сім'ї, підтриманих заходами щодо економічного стимулювання інституції сімейної медицини в державі, перебудова системи ПМСД на нових, визнаних у всьому світі засадах, дасть очікувані позитивні результати.

Система охорони здоров'я виграє від перетворення медичного обслуговування в економічно більш раціональне, а держава виграє від зміцнення і підвищення потенціалу суспільного здоров'я.

Сімейна медицина, безперечно, не просто має право на існування, але і є єдиною запорукою підвищення не тільки якості надання медичної допомоги населенню, але і підвищення авторитету і соціального статусу лікаря, який прийме рішення присвятити свою професійну діяльність саме цьому розділу охорони здоров'я.

Сімейна медицина - це медицина майбутнього у вітчизняній охороні здоров'я.

Критерії сімейного лікаря?

За штатним норматиивом в сімейній медицині  1 посада сімейного лікаря на 1500 чоловік дорослого і дитячого населення в містах та на 1200 чоловік – у сільській місцевості, що становить основу організаційного і економічного механізмів державного управління розвитком сімейної медицини.

Всесвітня організація сімейних лікарів ставить 6 основних вимог до сімейного лікаря:

1. Надання первинної медичної допомоги

  • вміння проводити первинне обстеження пацієнта;
  • координація діяльності вузьких фахівців, залучених до допомоги пацієнту;

2. Особлива увага до інтересів пацієнта

  • здатність приділяти увагу до інтересів пацієнта;
  • вміння встановлення продуктивних відносин з пацієнтом і використання цих навичок при роботі з хворим;
  • забезпечення безперервності надання меддопомоги тривалий час.

3. Вміння вирішувати певні проблеми пацієнта

  • прийняття рішення на основі знань про захворюваність та поширеність даної патології серед даної групи населення;
  • лікування хвороб на ранніх стадіях та негайне надання допомоги за нагальної необхідності.

4. Комплексний підхід

  • одночасне лікування як гострих, так і хронічних станів пацієнта;
  • організація для пацієнта необхідних оздоровчих і лікувальних заходів.

5. Соціальна спрямованість

  • узгодження потреб окремих пацієнтів з потребами всієї групи, що обслуговується та ресурсами, що наявні.

6. Цілісне уявлення про захворювання

  • вміння застосовувати біо-психо-соціальну модель з урахуванням культурних та екзистенціальних аспектів життя людей.

Де на сьогодні запроваджено сімейну медицину?

- Сьогодні це Америка, Канада, Великобританія та країни Європи.

У чому економічна доцільність сімейної медицини?

- Економічним підґрунтям для визначення пріоритету у розвитку первинної медико-санітарної допомоги є вартість обслуговування одного випадку надання допомоги.

Зміщення навантаження у бік первинної медико-санітарної допомоги дозволить збільшити ресурсне наповнення надання допомоги в умовах спеціалізованих та високоспеціалізованих закладів охорони здоров’я та зменшити дефіцит фінансових ресурсів у галузі охорони здоров’я в цілому.

Модель ЗПСМ зменшує витрати на

  • оплату праці вузьких фахівців
  • стаціонарну допомогу (через зменшення зайвих госпіталізацій)
  • підготовку кадрів та забезпечення їх житлом
  • на невідкладну допомогу (у випадку проживання сімейного лікаря на території обслуговування немає необхідності виклику бригад швидкої допомоги)

На якому етапі зараз знаходиться впровадження сімейної медицини в Україні?

- Не можна сказати, що впровадження сімейної медицини в Україні все ще залишається на початковому етапі, швидше – на організаційному. Зрушення відбулись, але з’явились і проблеми.

Однією з ключових проблем вітчизняної сімейної медицини є фінансова. В Україні первинна медико-санітарна допомога представлена доволі роздробленими структурами, які в переважній більшості функціонально, організаційно та фінансово поєднані зі спеціалізованою амбулаторною допомогою. У вітчизняних закладах первинної ланки починають і закінчують лікування лише до 30% пацієнтів у містах і до 50% пацієнтів у сільській місцевості. Питома вага видатків на утримання закладів (підрозділів) охорони здоров’я, які надають первинну медико-санітарну допомогу, становить менше 10% від загального обсягу видатків на охорону здоров’я, що, зважаючи на незадовільний рівень матеріально-технічного забезпечення зазначених структур, є вкрай недостатнім.

Не менш важливою проблемою сімейної медицини в Україні на сьогодні є також кадрове забезпечення. Адже при досить високих цифрах випускників медичничних закладів, лише незначна їх кількість лишаєтся в медицині, що, як правило, пов’язано з мізерною заробітною платнею, відсутністю соціальних гарантій та умов для молодих спеціалістів. Відзначимо також, що примусове направлення молодих спеціалістів на роботу у заклади охорони здоров’я з надання первинної медико-санітарної допомоги, не дає очікуваних позитивних результатів. Навпаки ж спостерігається зростаючий відтік спеціалістів первинної ланки до сусідніх держав, де оплата аналогічної праці вища практично на порядок (передусім у Російській Федерації, Польщі, Білорусі).

Кадрова проблема стосується не лише підготовки сімейних лікарів, але й сімейних медсестер, що є найтоншим місцем в Україні на сьогодні.